Перший бій – він найважчий
Балагур і веселун, всі любили його за веселу вдачу, ще він був відважним і сміливим, а ще безрозсудним… «А ще» можна продовжувати, бо Леонід Олексійович Толстенко любив допомагати людям. Він був настільки небайдужою людиною, що віддав своє життя на захист Батьківщини в найважчий час її історії.
Народився Леонід Толстенко 15 грудня 1950 року в Тирасполі. Після закінчення школи в 1968 році розпочав трудову діяльність. Його вдова Валентина згадує чоловіка як людину, що поспішала жити й хотіла встигнути все.
«Льоня ніколи довго не спав, уставав рано. Він дуже любив свою маму – Олену Василівну, обожнював її за те, що сама виховала чотирьох дітей. За першим покликом матері Льоня відразу біг до неї та допомагав по дому: ходив на ринок, тягав важкі сумки та вибивав килими. Ця дитяча звичка збереглася в нашому спільному житті, адже він ніколи не давав мені можливості нести щось важче за мою жіночу сумку. Сам навантажить себе речами та продуктами, а мені й пакетика крупи не дасть у руки», – розповіла Валентина Вікторівна.
Леонід Толстенко здобув середню освіту, після чого працював слюсарем-складальником на заводі ім. Кірова. Його часто посилали в службові відрядження (в Іжевськ та інші міста Росії) налагоджувати обладнання ливарних машин. Після повернення на рідний завод Леонід ділився з колегами враженнями та новими знаннями.
Крім того, Леонід Олексійович мав час і на громадську діяльність. «На заводі Кірова Льоня завжди допомагав своїм друзям і товаришам, підтримував і у важку скорботну хвилину. Ми з нього сміялися та казали, що він на заводі «у похоронній команді». Він не був байдужим і не боявся жодної роботи. Льоня був мрійником, він часто повторював, що працюватиме слюсарем так старанно, щоб його нагородили орденом. Тому й працював із захопленням», – поділилася дружина захисника Придністров’я.
Нагорода знайшла його ще за життя: в молодості Леонід Толстенко танцював в ансамблі «Виорика» та ще був учасником народного театру при міському Палаці культури. Там він брав участь у багатьох спектаклях, за що його відзначили званням «Заслужений працівник культури МРСР».
19 жовтня 1991 року Леонід Олексійович вступив у Республіканську гвардію, а раніше був в ополченні. За спогадами дружини, Леонід не відразу сказав своїм рідним про прийняте ним рішення. Завжди веселий чоловік того дня був досить похмурий та серйозний.
«Він любив життя та любив допомагати людям. Якщо на вулиці, де ми жили, комусь із сусідів привезли вугілля чи дрова, то він уже з ранку був зайнятий роботою, допомагав перетягувати вивантажене на вулиці у двір. Він усюди встигав. А потім у наш дім прийшла біда, але Льоня не злякався та одним із перших став на захист своєї Батьківщини. Спочатку вступив у загін народного ополчення на заводі Кірова під керівництвом Івана Гуслякова, брав участь у гагаузькому поході, а там і перейшов до Республіканської гвардії.
Він міг би спокійно залишитися на службі ПММ (забезпечення військ паливно-мастильними матеріалами) і не загинути, однак Леонід був відважним, сміливим і безрозсудним. І коли майор Воронков звернувся до гвардійців: «Хто зі мною?», то мій чоловік, батько трьох дітей, не замислюючись, разом з іншими гвардійцями ступив уперед і пішов на завдання», – згадала Валентина Вікторівна.
Розпочалася гаряча стадія боїв під Дубоссарами 2 березня 1992 року в селі Кочієри. У цьому населеному пункті дислокувався полк цивільної оборони, який захопили співробітники загону поліції особливого призначення (рос. ОПОН) Молдови. Придністровці організували рятувальну операцію, за планом якої вони викликали вогонь противника на себе, доки сім’ї військовослужбовців сідали в автобуси, що прибули з Дубоссар.
Третього березня о 10-й годині ранку командир Василь Воронков висунувся двома неповними ротами на визволення жінок та дітей. Невелика група пройшла через поля та сади, обійшла територію військового містечка і тут же потрапила під обстріл. У ході бою загинув командир батальйону Василь Воронков і ще троє гвардійців: Леонід Толстенко, Сергій Шинков і Сергій Титовський. Як згадували бойові товариші, кулеметна черга зачепила Леоніда, хоча він був за кілька кроків від усієї групи.
«Льоня залишив мені дочку та двох синів. Ми дуже пишаємося своїм героєм, який життя свого не пошкодував і загинув, захищаючи всіх нас і свою Батьківщину. В основі всього стоїть, звичайно, мати, яка виховала свого сина гідною людиною, справжнім патріотом», – розповіла Валентина Толстенко.
Часом нам буває так складно зрозуміти, що рухає людьми, примушує їх підніматися та йти в атаку, захищати свою країну. Очевидно, це велика любов до людей та жага до життя. Ми нескінченно вдячні героям за мирне небо та спокій, які вони подарували нащадкам ціною свого життя.
Народився Леонід Толстенко 15 грудня 1950 року в Тирасполі. Після закінчення школи в 1968 році розпочав трудову діяльність. Його вдова Валентина згадує чоловіка як людину, що поспішала жити й хотіла встигнути все.
«Льоня ніколи довго не спав, уставав рано. Він дуже любив свою маму – Олену Василівну, обожнював її за те, що сама виховала чотирьох дітей. За першим покликом матері Льоня відразу біг до неї та допомагав по дому: ходив на ринок, тягав важкі сумки та вибивав килими. Ця дитяча звичка збереглася в нашому спільному житті, адже він ніколи не давав мені можливості нести щось важче за мою жіночу сумку. Сам навантажить себе речами та продуктами, а мені й пакетика крупи не дасть у руки», – розповіла Валентина Вікторівна.
Леонід Толстенко здобув середню освіту, після чого працював слюсарем-складальником на заводі ім. Кірова. Його часто посилали в службові відрядження (в Іжевськ та інші міста Росії) налагоджувати обладнання ливарних машин. Після повернення на рідний завод Леонід ділився з колегами враженнями та новими знаннями.
Крім того, Леонід Олексійович мав час і на громадську діяльність. «На заводі Кірова Льоня завжди допомагав своїм друзям і товаришам, підтримував і у важку скорботну хвилину. Ми з нього сміялися та казали, що він на заводі «у похоронній команді». Він не був байдужим і не боявся жодної роботи. Льоня був мрійником, він часто повторював, що працюватиме слюсарем так старанно, щоб його нагородили орденом. Тому й працював із захопленням», – поділилася дружина захисника Придністров’я.
Нагорода знайшла його ще за життя: в молодості Леонід Толстенко танцював в ансамблі «Виорика» та ще був учасником народного театру при міському Палаці культури. Там він брав участь у багатьох спектаклях, за що його відзначили званням «Заслужений працівник культури МРСР».
19 жовтня 1991 року Леонід Олексійович вступив у Республіканську гвардію, а раніше був в ополченні. За спогадами дружини, Леонід не відразу сказав своїм рідним про прийняте ним рішення. Завжди веселий чоловік того дня був досить похмурий та серйозний.
«Він любив життя та любив допомагати людям. Якщо на вулиці, де ми жили, комусь із сусідів привезли вугілля чи дрова, то він уже з ранку був зайнятий роботою, допомагав перетягувати вивантажене на вулиці у двір. Він усюди встигав. А потім у наш дім прийшла біда, але Льоня не злякався та одним із перших став на захист своєї Батьківщини. Спочатку вступив у загін народного ополчення на заводі Кірова під керівництвом Івана Гуслякова, брав участь у гагаузькому поході, а там і перейшов до Республіканської гвардії.
Він міг би спокійно залишитися на службі ПММ (забезпечення військ паливно-мастильними матеріалами) і не загинути, однак Леонід був відважним, сміливим і безрозсудним. І коли майор Воронков звернувся до гвардійців: «Хто зі мною?», то мій чоловік, батько трьох дітей, не замислюючись, разом з іншими гвардійцями ступив уперед і пішов на завдання», – згадала Валентина Вікторівна.
Розпочалася гаряча стадія боїв під Дубоссарами 2 березня 1992 року в селі Кочієри. У цьому населеному пункті дислокувався полк цивільної оборони, який захопили співробітники загону поліції особливого призначення (рос. ОПОН) Молдови. Придністровці організували рятувальну операцію, за планом якої вони викликали вогонь противника на себе, доки сім’ї військовослужбовців сідали в автобуси, що прибули з Дубоссар.
Третього березня о 10-й годині ранку командир Василь Воронков висунувся двома неповними ротами на визволення жінок та дітей. Невелика група пройшла через поля та сади, обійшла територію військового містечка і тут же потрапила під обстріл. У ході бою загинув командир батальйону Василь Воронков і ще троє гвардійців: Леонід Толстенко, Сергій Шинков і Сергій Титовський. Як згадували бойові товариші, кулеметна черга зачепила Леоніда, хоча він був за кілька кроків від усієї групи.
«Льоня залишив мені дочку та двох синів. Ми дуже пишаємося своїм героєм, який життя свого не пошкодував і загинув, захищаючи всіх нас і свою Батьківщину. В основі всього стоїть, звичайно, мати, яка виховала свого сина гідною людиною, справжнім патріотом», – розповіла Валентина Толстенко.
Часом нам буває так складно зрозуміти, що рухає людьми, примушує їх підніматися та йти в атаку, захищати свою країну. Очевидно, це велика любов до людей та жага до життя. Ми нескінченно вдячні героям за мирне небо та спокій, які вони подарували нащадкам ціною свого життя.
Автор: Дарина КУЛАКОВА.
