Олександр Ситников 17 березня 1992 року вступив у народне ополчення. Він був одним із тих, хто загинув 22 квітня того ж року в бойовій машині, під час проведення військової операції в районі Кочієри – Коржево. Нагороджений орденом «За особисту мужність» та медаллю «Захиснику Придністров’я» посмертно. Похований на Алеї Слави рідного міста.

Народився він у Рибниці 14 вересня 1966 року. До армії працював на АТБ-4 учнем, склав іспити на допуск до роботи електриком автомобільного обладнання третього розряду, закінчив курси водіїв, отримав права на керування мотоциклом. За призовом в армію потрапив у Грузію, в місто Батумі.

Потім Олександра направили в Афганістан для виконання інтернаціонального обов’язку. На момент вступу в народне ополчення юнак працював у Виробничому управлінні комунального господарства Рибниці.

Важко сказати, що пережили його батьки, поки син служив в Афганістані, як чекали звісточки від нього. Саша намагався писати батькам раз на десять днів. Про свою службу мало що розповідав, відписувався скупо: «Я – під бронею, водій БТРа, у мене все нормально!» У тривогах за сина і турботах промайнув час.

Марія – мама Олександра – поралася в городі, коли побачила високого хлопця в незвичній формі, й не відразу зрозуміла, що це її син повернувся з армії. Вони кинулися одне одному назустріч, плакали й обіймалися, і мати не могла повірити, що страхи й тривоги за сина вже позаду.

Згодом Сашина мама зрозуміла, що син дуже змінився. Став знервованим, міг «вибухнути» практично без причини, а потім йшов у двір, сідав на даху гаража, обхоплював коліна руками й довго так сидів. Про те, чи був він поранений, ніколи не розповідав.

На запитання про шрами відповідав неохоче, відмахувався: «Заснув за кермом і стукнувся чолом! А на спині – це мені чиряк невдало вирізали». Після повернення з Афганістану спав погано, схоплювався від кожного шереху, а одного разу зізнався: «Мамо, ми там жодної ночі не спали, якщо під подушкою не було кількох гранат».

З жінками Олександру не пощастило. Від першої дружини Марти в нього був син Денис, якого він дуже любив і намагався частіше з ним бачитися. З другою – Тетяною – він прожив два роки. Коли вони вже подали на розлучення, на землю Придністров’я прийшла війна. Своє рішення йти воювати він пояснив просто: збирається афганська група, і він не може залишитися вдома.

Батьки під час зустрічей із Сашком про війну старалися не говорити, щоб не псувати одне одному настрій. Остання зустріч мами з сином була в суботу. Він прийшов до неї на роботу у формі й з автоматом.

Вона нагодувала його, він ліг у роздягальні й заснув. Наступного дня приніс ключі від своєї квартири, попросив годувати рибок в акваріумі й поїхав.
У той самий час сім’я готувалася до весілля дочки, Сашиної сестри Ганнусі. У нічну зміну з понеділка на вівторок Марія заміняла чоловіка на роботі й після вечірнього обходу побачила свого сусіда. На її запитання, що чути про Дубоссари, він відповів: «Ой, Маню, такий бій був – шестеро загинули. Чотирьох упізнали, а двох поки що ні».

Марія зойкнула: «Анюто! Це мій Шурик загинув!» Напарниця гримнула на неї: «Ти що, з глузду з’їхала?!» Відтоді Марія вже не знаходила собі місця. В тому, що материнське серце відчуло біду, переконалася ближче до обіду, коли до неї у двір зайшли люди з ЖЕКу і міськвиконкому.
У кімнаті сина в гуртожитку мати знайшла розкладену на подушці нову жіночу блузку, гроші та записку: «Ганнусю, це тобі мій подарунок на весілля»…

За участь у бойових операціях у Республіці Афганістан Олександр Йосипович Ситников був нагороджений чотирма урядовими нагородами.
У будинку Сашиної мами завжди висіла велика фотографія сина в афганській формі, на якій був напис: «Не дістала куля від душмана, то наздогнала куля брата-молдавана»…

Автор: Сергій МИНАЄВ.