В ім’я життя поколінь
Захисники республіки – люди особливі, на яких, як то кажуть, Земля тримається. До них належать копанчани брати Ситниченки – Володимир Захарович (загинув у 1992 році) та Михайло Захарович.
Час усе далі віддаляє від нас події воєнної пори 1992 року. Однак ми пам’ятаємо їх, пам’ятаємо багатостраждальні Бендери та Кочієри, Дубоссари та Колбасну, міліціонерів і бійців ТРЗ. Пам’ятаємо обличчя тих, хто назавжди пішов, захищаючи мир і спокій для нас, що нині живуть, і тих, хто стане нашим продовженням. Не вщухає біль втрати. Овдовіла зовсім молода Світлана, якій на момент загибелі чоловіка Володимира Ситниченка було 20 років. Війна забрала у дев’ятимісячного сина батька.
Батьки Володимира і Михайла – корінні копанчани. Захар Максимович і Валентина Іванівна особливо не балували своїх чотирьох синів, трохи поблажливіше ставилися до дочки. Глава сім’ї вважав: щоб сини стали справжніми чоловіками, а не пестунчиками, вони повинні пізнати працю хлібороба.
Відразу ж після школи старший Володимир, а потім, після служби в армії, й Михайло почали працювати трактористами в колгоспі ім. Леніна села Копанка. Брати були людьми небайдужими, нетерпимими до несправедливості й до всякого зла. З болем переживали вони розвал єдиної могутньої держави.
Бачили, як у Молдові набирає силу націонал-фашизм. Вони зрозуміли, що добром подібне не скінчиться, а коли розпочалися трагічні події в Бендерах, вступили в територіально-рятувальний загін, яким командував тоді Володимир Іванович Овчинников. Тривожними й небезпечними були рейди, дозори. Спочатку зброї не було, а патрулювати берег Дністра –необхідно.
«Пізніше, – згадував Михайло, – у нас з’явилися навіть артилерійська та армійська розвідки. З особливою симпатією ми ставилися до свого командира В. Овчинникова, який завжди випромінював оптимізм, а його міцність духу захоплювала, дивувала нас і налаштовувала на позитив. Він всюди встигав, здавалося, що ніколи не спав, проте завжди був бадьоримі свіжим».
Якийсь час Михайло приховував від батьків, що в їхньому загоні спецпризначення перебував і брат Володимир. Він з болем згадує той злощасний день 3 квітня 1992 року: «Володя був у дозорі (це була воронка від снаряда, що розірвався) під селом Леонтьєво. В обід прийшов поїсти, а після обіду до нас підійшов підліток і повідомив, що бачив місцевого лісника з кількома озброєними людьми. Ми зрозуміли: з боку Молдови разом з лісником прийшли розвідники.Володя зібрався йти на свій пост і запитав: «Хто зі мною? Треба перевірити найближчу територію».
Разом з Іваном Чорним вони швидко добралися до лісу, а вже через 7 хвилин ми почули автоматні та кулеметні черги, вибухи гранат. Як потім розповідав Іван, першим на відкриту місцевість вийшов Володимир, не знаючи про те, що його місце в тій воронці зайняли колишні молдовські воїни-афганці. Івана поранили з автомата в ногу, осколками гранат – у голову.
Він повз назад, поки в нього вистачило сили. Володимир відстрілювався до останнього патрона. Кулеметною чергою йому прошило ногу від стегна до стопи, пробило сонну артерію. Крім того, його, стікаючого кров’ю, закидали гранатами… До нас на допомогу прибули хлопці зі Слободзейського загону спецпризначення та ополченці з Кіцкан.
Нападники змушені були відступити, але їм теж надійшла підмога з боку Каушан і Штефан-Воде. Однак у загоні ворога почалася плутанина, та така, що вони почали одне в одного стріляти. До місця бою противник підтягнув броньований КамАЗ із кулеметом. Пізніше в новинах на телебаченні Молдови показували каску «мирного» поліцейського з великою діркою.
Смертельно пораненого Володю на КамАЗі повезли в госпіталь Тирасполя. Не довезли… Він помер, а я ніяк не хотів з цим змиритися. Повні відчаю, забруднені кров’ю, обірвані, ми тоді являли собою жалюгідне видовище. Поховали мого брата на сільському кладовищі. Мати, яка працювала листоношею, щодня бувала на його могилі. Нині батьків уже немає, не витримали вони горя від смерті старшого сина».
Минуло понад 30 років з дня загибелі захисника Придністров’я Володимира Захаровича Ситниченка. Його син Володимир закінчив ПДУ ім. Т. Г. Шевченка, нині працює в столичній податковій інспекції. Разом з дружиною виховує сина – онука Володимира. Зростає сім’я Ситниченків. Михайло Захарович з 1992 року проживає в Кременчуці. У 1994 році він одружився, у нього виросли прекрасні діти: дочка Юлія й син Захар. «Та про це ніколи не дізнається мій брат Володимир, не порадіє ні за свого сина й онука, ні за племінників», – нарікає Михайло Захарович, – саме заради них він захищав рідний край».
Час усе далі віддаляє від нас події воєнної пори 1992 року. Однак ми пам’ятаємо їх, пам’ятаємо багатостраждальні Бендери та Кочієри, Дубоссари та Колбасну, міліціонерів і бійців ТРЗ. Пам’ятаємо обличчя тих, хто назавжди пішов, захищаючи мир і спокій для нас, що нині живуть, і тих, хто стане нашим продовженням. Не вщухає біль втрати. Овдовіла зовсім молода Світлана, якій на момент загибелі чоловіка Володимира Ситниченка було 20 років. Війна забрала у дев’ятимісячного сина батька.
Батьки Володимира і Михайла – корінні копанчани. Захар Максимович і Валентина Іванівна особливо не балували своїх чотирьох синів, трохи поблажливіше ставилися до дочки. Глава сім’ї вважав: щоб сини стали справжніми чоловіками, а не пестунчиками, вони повинні пізнати працю хлібороба.
Відразу ж після школи старший Володимир, а потім, після служби в армії, й Михайло почали працювати трактористами в колгоспі ім. Леніна села Копанка. Брати були людьми небайдужими, нетерпимими до несправедливості й до всякого зла. З болем переживали вони розвал єдиної могутньої держави.
Бачили, як у Молдові набирає силу націонал-фашизм. Вони зрозуміли, що добром подібне не скінчиться, а коли розпочалися трагічні події в Бендерах, вступили в територіально-рятувальний загін, яким командував тоді Володимир Іванович Овчинников. Тривожними й небезпечними були рейди, дозори. Спочатку зброї не було, а патрулювати берег Дністра –необхідно.
«Пізніше, – згадував Михайло, – у нас з’явилися навіть артилерійська та армійська розвідки. З особливою симпатією ми ставилися до свого командира В. Овчинникова, який завжди випромінював оптимізм, а його міцність духу захоплювала, дивувала нас і налаштовувала на позитив. Він всюди встигав, здавалося, що ніколи не спав, проте завжди був бадьоримі свіжим».
Якийсь час Михайло приховував від батьків, що в їхньому загоні спецпризначення перебував і брат Володимир. Він з болем згадує той злощасний день 3 квітня 1992 року: «Володя був у дозорі (це була воронка від снаряда, що розірвався) під селом Леонтьєво. В обід прийшов поїсти, а після обіду до нас підійшов підліток і повідомив, що бачив місцевого лісника з кількома озброєними людьми. Ми зрозуміли: з боку Молдови разом з лісником прийшли розвідники.Володя зібрався йти на свій пост і запитав: «Хто зі мною? Треба перевірити найближчу територію».
Разом з Іваном Чорним вони швидко добралися до лісу, а вже через 7 хвилин ми почули автоматні та кулеметні черги, вибухи гранат. Як потім розповідав Іван, першим на відкриту місцевість вийшов Володимир, не знаючи про те, що його місце в тій воронці зайняли колишні молдовські воїни-афганці. Івана поранили з автомата в ногу, осколками гранат – у голову.
Він повз назад, поки в нього вистачило сили. Володимир відстрілювався до останнього патрона. Кулеметною чергою йому прошило ногу від стегна до стопи, пробило сонну артерію. Крім того, його, стікаючого кров’ю, закидали гранатами… До нас на допомогу прибули хлопці зі Слободзейського загону спецпризначення та ополченці з Кіцкан.
Нападники змушені були відступити, але їм теж надійшла підмога з боку Каушан і Штефан-Воде. Однак у загоні ворога почалася плутанина, та така, що вони почали одне в одного стріляти. До місця бою противник підтягнув броньований КамАЗ із кулеметом. Пізніше в новинах на телебаченні Молдови показували каску «мирного» поліцейського з великою діркою.
Смертельно пораненого Володю на КамАЗі повезли в госпіталь Тирасполя. Не довезли… Він помер, а я ніяк не хотів з цим змиритися. Повні відчаю, забруднені кров’ю, обірвані, ми тоді являли собою жалюгідне видовище. Поховали мого брата на сільському кладовищі. Мати, яка працювала листоношею, щодня бувала на його могилі. Нині батьків уже немає, не витримали вони горя від смерті старшого сина».
Минуло понад 30 років з дня загибелі захисника Придністров’я Володимира Захаровича Ситниченка. Його син Володимир закінчив ПДУ ім. Т. Г. Шевченка, нині працює в столичній податковій інспекції. Разом з дружиною виховує сина – онука Володимира. Зростає сім’я Ситниченків. Михайло Захарович з 1992 року проживає в Кременчуці. У 1994 році він одружився, у нього виросли прекрасні діти: дочка Юлія й син Захар. «Та про це ніколи не дізнається мій брат Володимир, не порадіє ні за свого сина й онука, ні за племінників», – нарікає Михайло Захарович, – саме заради них він захищав рідний край».
Автор: Валентина ЛИПОВАН.
