Якщо не я, то хто ж?
Бендери вибухнули наприкінці робочого дня 19 червня. Це була справжня війна. Вона увірвалася на вулиці й у будинки, у школи й на заводи, в парки й на алеї, дитячі садки та на площі несподівано, як грім серед ясного неба, раптово перевернувши все догори дном. З настанням темряви гуркіт розривів мін і снарядів, автоматна й кулеметна стрілянина зі ще більшою люттю обрушилися на місто.
Олександр стояв на кухні в темряві й, дивлячись крізь вікно на віддалені спалахи та заграви пожеж, мовчки на слух рахував розриви снарядів. За хвилину він нарахував близько півсотні вибухів. «Щільно, і майже всі – у центр, – подумав Сашко. – Отже, щось у них не виходить, значить, місто не кинули напризволяще». Він відчув гостру потребу бути там, де гримів бій, допомогти тим, хто захищався, як це було колись під Кандагаром, коли він зі своїм відділенням десантників під шквальним вогнем деблокував затиснуту душманами в ущелині транспортну колону.
«Усе, завтра піду», – вирішив Олександр, хоча точно не знав, куди треба було йти. Проте він досить ясно розумів, заради чого і на що піде. Залишатися осторонь Сашко ніяк не міг. Утім, він завжди в таких випадках чинив по совісті, за покликом серця: «Якщо не я, то хто ж?» Так його вчили батько, брат, армія, робота.
Раптом у тиші несподівано заговорила радіоточка, яка досі мовчала. Мужній і водночас вкрай схвильований чоловічий голос закликав: «Громадяни! На місто Бендери скоєно варварський напад. Ми звертаємося до всіх, хто може стати на захист, прийти на вулицю Совєтську». Мабуть, задля безпеки диктор не назвав конкретного місця збору. Заклик пролунав по радіо ще кілька разів. Потім радіоточка замовкла.
Наступного дня, коли Олександр ішов на Совєтську, місто виглядало безлюдним. Зовсім не їздили автомобілі. Здавалося, що Бендери вимерли. Він вийшов на вулицю Леніна. Більш за все під час обстрілу постраждала саме центральна вулиця. Те, що він побачив на власні очі, стало справжнім шоком. Уздовж вулиці ніби ураган пронісся. Всюди валялися биті скло і цегла, гілки дерев, шматки штукатурки. Розбиті вітрини магазинів кололи очі порожнечею. Асфальт був покреслений слідами гусениць бронетехніки, понівечений розривами мін і снарядів. Біль у грудях почав переростати в ненависть.
Біля штабу оборони міста, що розмістився в напівпідвальному приміщенні краєзнавчого музею, юрмилися чоловіки різного віку: від безвусих юнаків, які ще не нюхали пороху, до сивочолих, навчених життям людей похилого віку. Всі розмовляли стримано, впівголоса. Говорили про минулу ніч, брак зброї та боєприпасів, велику кількість убитих і поранених серед містян, пограбування й мародерство нападників.
Олександр відразу ж примітив смаглявого, схожого на цигана хлопця в модній світлій сорочці й синіх джинсах. Пишна шевелюра його темного густого волосся сягала плечей, а туфлі на ногах були начищені до блиску. Здавалося, що він з’явився сюди прямо з дискотеки. «Шановні, – «циган» звернувся до чоловіків, – ви б дізналися в штабі, чи дадуть нам сьогодні стволи. Бо до ранку чекати аж ніяк не можна». «А він, одначе, має рацію: чекати й справді не можна», – подумки підтримав Сашко хлопця, який спочатку йому зовсім не сподобався.
Смеричинського призначили командиром відділення у третьому взводі. Потрапив до нього у відділення й «циган», якого, як виявилося пізніше, звали Сергієм. Ніч видалася тривожною, стрілянина на південній околиці не припинялася до самого ранку. Там тримали оборону ополченці, погано озброєні та практично не підготовлені до бойових дій. До ранку стало відомо, що ворог зайняв консервний завод.
Це несподіване повідомлення різко змінювало ситуацію. До центру міста звідти залишалося три кілометри. З території заводу можна було обстрілювати не тільки центр, але й міст через Дністер. Сашко розумів, якщо дати агресорові час закріпитися, вибити його потім звідти буде дуже складно. Розуміли ситуацію й у штабі оборони та спішно готувалися вжити контрзаходів. Однак ніхто із захисників міста не знав, що консервний завод зайняли не прості поліцейські частини, а підрозділи особливого призначення, спеціально підготовлені для ведення бойових дій у міських умовах.
Штаб ухвалив рішення атакувати завод відразу з декількох напрямків силами двох поспіхом сформованих рот і доданим козацьким загоном. Атаку повинні були підтримати 2 бронетранспортери та бойова машина десанту – більше бронетехніки ніякої не було. Вихідна позиція для відділення Смеричинського була біля пам’ятника Лермонтову. Шквал вогню обрушився на голови добровольців, коли вони атакували вулицю Дзержинського, яка безпосередньо прилягала до заводу.
Сашко вже знав, що атака з інших напрямків захлинулася на самому початку, а більша частина роти, що залишилася позаду, швидко відступала. Потрібно було негайно виходити з зони обстрілу, щоб не погубити людей, які ще залишалися живими. Він розумів, що треба відступити, але відступати, не виконавши наказу, було не в його правилах. Тільки забезпечивши неминучий повторний штурм, він міг піти звідси разом з іншими. А як це зробити, він зрозумів тільки зараз.
«Що ж, не вийшло сьогодні – вийде завтра», – вирішив він про себе. У три стрибки Сашко опинився біля Сергія-«цигана», що стояв на одному коліні за товстим стовбуром акації і стріляв з автомата короткими прицільними чергами. «Сержанте, треба виводити людей, – прохрипів «циган». – Взводного вбито. Троє важко поранені». Сашко кинув погляд на притулений до стовбура дерева гранатомет: «Сергію, скільки в тебе гранатометних пострілів?» – «Три». – «В яблучко з сотні метрів влучиш?» – «Влучу».
«Тоді слухай: ударити треба по плиті паркану – он того, що трохи завалився всередину. Бачиш?» – Сашко показав рукою. Сергій кивнув. «По зварювальному шву швелера, на стику вгорі, з одного і з іншого боку. Третій постріл – у верхню балку. А вночі справу завершимо. Зможеш?» –«Зможу!» – «Тоді я прикрию. Нумо!».
Два постріли з гранатомета зірвали плиту з місця, і вона наполовину завалилася всередину. Залишався останній, третій постріл. Щоб не промахнутися, Сергій відійшов від дерева на кілька метрів ліворуч і, ставши на коліно, прицілився. Але палець його не встиг натиснути на спусковий гачок. Дві кулі снайпера вдарили йому в груди. Він дещо подався вперед і, випустивши з рук гранатомет, упав навзнак.
Не гаючи ні секунди, Сашко підбіг до товариша. Він затягнув Сергія під дерево. Той тихо стогнав. Кров уже встигла просочити гімнастерку на грудях. «Зараз, зачекай трохи», – прошепотів Смеричинський. Він підскочив до гранатомета і, скинувши на плече, прицілився. Постріл проломив балку. Десятиметрова бетонна брила глухо вдарилась об землю, піднявши клуби пилу й утворивши широкий отвір. Лише на мить спалахнули очі Олександра. Він хотів відбігти назад за дерево, але раптом відчув тупий удар у голову. Праву скроню обдало жаром. Чорна пітьма застелила очі.
Наступної ночі, багато в чому завдяки второваному в огородженні проходу, добровольці вибили ворога з території заводу. Де тільки не шукали Олександра – все марно. Чоловік ніби крізь землю провалилися. Навіть у його особистій справі у військкоматі так і написано: безвісти зниклий.
Олександр стояв на кухні в темряві й, дивлячись крізь вікно на віддалені спалахи та заграви пожеж, мовчки на слух рахував розриви снарядів. За хвилину він нарахував близько півсотні вибухів. «Щільно, і майже всі – у центр, – подумав Сашко. – Отже, щось у них не виходить, значить, місто не кинули напризволяще». Він відчув гостру потребу бути там, де гримів бій, допомогти тим, хто захищався, як це було колись під Кандагаром, коли він зі своїм відділенням десантників під шквальним вогнем деблокував затиснуту душманами в ущелині транспортну колону.
«Усе, завтра піду», – вирішив Олександр, хоча точно не знав, куди треба було йти. Проте він досить ясно розумів, заради чого і на що піде. Залишатися осторонь Сашко ніяк не міг. Утім, він завжди в таких випадках чинив по совісті, за покликом серця: «Якщо не я, то хто ж?» Так його вчили батько, брат, армія, робота.
Раптом у тиші несподівано заговорила радіоточка, яка досі мовчала. Мужній і водночас вкрай схвильований чоловічий голос закликав: «Громадяни! На місто Бендери скоєно варварський напад. Ми звертаємося до всіх, хто може стати на захист, прийти на вулицю Совєтську». Мабуть, задля безпеки диктор не назвав конкретного місця збору. Заклик пролунав по радіо ще кілька разів. Потім радіоточка замовкла.
Наступного дня, коли Олександр ішов на Совєтську, місто виглядало безлюдним. Зовсім не їздили автомобілі. Здавалося, що Бендери вимерли. Він вийшов на вулицю Леніна. Більш за все під час обстрілу постраждала саме центральна вулиця. Те, що він побачив на власні очі, стало справжнім шоком. Уздовж вулиці ніби ураган пронісся. Всюди валялися биті скло і цегла, гілки дерев, шматки штукатурки. Розбиті вітрини магазинів кололи очі порожнечею. Асфальт був покреслений слідами гусениць бронетехніки, понівечений розривами мін і снарядів. Біль у грудях почав переростати в ненависть.
Біля штабу оборони міста, що розмістився в напівпідвальному приміщенні краєзнавчого музею, юрмилися чоловіки різного віку: від безвусих юнаків, які ще не нюхали пороху, до сивочолих, навчених життям людей похилого віку. Всі розмовляли стримано, впівголоса. Говорили про минулу ніч, брак зброї та боєприпасів, велику кількість убитих і поранених серед містян, пограбування й мародерство нападників.
Олександр відразу ж примітив смаглявого, схожого на цигана хлопця в модній світлій сорочці й синіх джинсах. Пишна шевелюра його темного густого волосся сягала плечей, а туфлі на ногах були начищені до блиску. Здавалося, що він з’явився сюди прямо з дискотеки. «Шановні, – «циган» звернувся до чоловіків, – ви б дізналися в штабі, чи дадуть нам сьогодні стволи. Бо до ранку чекати аж ніяк не можна». «А він, одначе, має рацію: чекати й справді не можна», – подумки підтримав Сашко хлопця, який спочатку йому зовсім не сподобався.
Смеричинського призначили командиром відділення у третьому взводі. Потрапив до нього у відділення й «циган», якого, як виявилося пізніше, звали Сергієм. Ніч видалася тривожною, стрілянина на південній околиці не припинялася до самого ранку. Там тримали оборону ополченці, погано озброєні та практично не підготовлені до бойових дій. До ранку стало відомо, що ворог зайняв консервний завод.
Це несподіване повідомлення різко змінювало ситуацію. До центру міста звідти залишалося три кілометри. З території заводу можна було обстрілювати не тільки центр, але й міст через Дністер. Сашко розумів, якщо дати агресорові час закріпитися, вибити його потім звідти буде дуже складно. Розуміли ситуацію й у штабі оборони та спішно готувалися вжити контрзаходів. Однак ніхто із захисників міста не знав, що консервний завод зайняли не прості поліцейські частини, а підрозділи особливого призначення, спеціально підготовлені для ведення бойових дій у міських умовах.
Штаб ухвалив рішення атакувати завод відразу з декількох напрямків силами двох поспіхом сформованих рот і доданим козацьким загоном. Атаку повинні були підтримати 2 бронетранспортери та бойова машина десанту – більше бронетехніки ніякої не було. Вихідна позиція для відділення Смеричинського була біля пам’ятника Лермонтову. Шквал вогню обрушився на голови добровольців, коли вони атакували вулицю Дзержинського, яка безпосередньо прилягала до заводу.
Сашко вже знав, що атака з інших напрямків захлинулася на самому початку, а більша частина роти, що залишилася позаду, швидко відступала. Потрібно було негайно виходити з зони обстрілу, щоб не погубити людей, які ще залишалися живими. Він розумів, що треба відступити, але відступати, не виконавши наказу, було не в його правилах. Тільки забезпечивши неминучий повторний штурм, він міг піти звідси разом з іншими. А як це зробити, він зрозумів тільки зараз.
«Що ж, не вийшло сьогодні – вийде завтра», – вирішив він про себе. У три стрибки Сашко опинився біля Сергія-«цигана», що стояв на одному коліні за товстим стовбуром акації і стріляв з автомата короткими прицільними чергами. «Сержанте, треба виводити людей, – прохрипів «циган». – Взводного вбито. Троє важко поранені». Сашко кинув погляд на притулений до стовбура дерева гранатомет: «Сергію, скільки в тебе гранатометних пострілів?» – «Три». – «В яблучко з сотні метрів влучиш?» – «Влучу».
«Тоді слухай: ударити треба по плиті паркану – он того, що трохи завалився всередину. Бачиш?» – Сашко показав рукою. Сергій кивнув. «По зварювальному шву швелера, на стику вгорі, з одного і з іншого боку. Третій постріл – у верхню балку. А вночі справу завершимо. Зможеш?» –«Зможу!» – «Тоді я прикрию. Нумо!».
Два постріли з гранатомета зірвали плиту з місця, і вона наполовину завалилася всередину. Залишався останній, третій постріл. Щоб не промахнутися, Сергій відійшов від дерева на кілька метрів ліворуч і, ставши на коліно, прицілився. Але палець його не встиг натиснути на спусковий гачок. Дві кулі снайпера вдарили йому в груди. Він дещо подався вперед і, випустивши з рук гранатомет, упав навзнак.
Не гаючи ні секунди, Сашко підбіг до товариша. Він затягнув Сергія під дерево. Той тихо стогнав. Кров уже встигла просочити гімнастерку на грудях. «Зараз, зачекай трохи», – прошепотів Смеричинський. Він підскочив до гранатомета і, скинувши на плече, прицілився. Постріл проломив балку. Десятиметрова бетонна брила глухо вдарилась об землю, піднявши клуби пилу й утворивши широкий отвір. Лише на мить спалахнули очі Олександра. Він хотів відбігти назад за дерево, але раптом відчув тупий удар у голову. Праву скроню обдало жаром. Чорна пітьма застелила очі.
Наступної ночі, багато в чому завдяки второваному в огородженні проходу, добровольці вибили ворога з території заводу. Де тільки не шукали Олександра – все марно. Чоловік ніби крізь землю провалилися. Навіть у його особистій справі у військкоматі так і написано: безвісти зниклий.
Автор: Олександр ПЕТРЕНКО.
