У далекому 1976 році молоде подружжя Попових, випускники філологічного факультету Уральського держуніверситету імені О. М. Горького Наталія та Григорій приїхали працювати в молдавське місто Григоріополь.

Наталія влаштувалася вчителем російської мови та літератури в одну з місцевих шкіл, а Григорій став кореспондентом районної газети «Дружба», оскільки вже мав практику роботи в пресі у Свердловську, і ця діяльність йому подобалася.

Згодом журналісту запропонували перейти на посаду відповідального секретаря, а потім і головного редактора видання. Однак наприкінці вісімдесятих настав бурхливий час параду суверенітетів, який не обійшов стороною й наше Придністров’я. Почалося все з політичних страйків 1989 року. Григорій Попов, не вагаючись, визначився, з ким він і по який бік барикад повинен бути. З цього моменту в нього почалося нове життя, а з ним виникли й нові турботи, проблеми та хвилювання. Однак зупинитися вже було неможливо.

Про нього в Придністров’ї нині шанобливо говорять: «Григорій Попов стояв біля джерел створення нашої республіки». На початку 90-х він був першим головою ОРТК Григоріопольського району, потім організував та очолив місцевий територіально-рятувальний загін. Під час бойових дій з відбиття агресії Молдови був командиром Народного ополчення міста.

Після закінчення бойових дій командував Григоріопольським батальйоном миротворчих сил, а під час створення в ПМР прикордонних військ став першим комендантом прикордонної комендатури Григоріополя. Про це багато разів писали в газетах, віщали по телебаченню, говорили по радіо і на мітингах.

«Він очолював усі збройні формування Григоріополя, не маючи при цьому абсолютно ніякої військової освіти, – підкреслила під час нашої бесіди його «бойова» подруга і супутниця життя Наталія Миколаївна.
Та я хочу розповісти про менш відомий усім епізод біографії Григорія Миколайовича – його арешт і перебування в кишинівських катівнях. У серпні 1991 року після провалу ДКНС силові структури Молдови, відчуваючи свою повну й абсолютну безкарність, перейшли до найрадикальніших дій відносно лідерів нашої молодої республіки. Їхній план не відрізнявся особливою оригінальністю: вони хотіли просто відловити та ізолювати у в’язниці всіх «заколотників і підбурювачів».

У ніч з 22 на 23 серпня 1991 року молдовські спецслужби заарештували багатьох депутатів Верховної та місцевих Рад Придністров’я. Зокрема, були захоплені Гімн Пологов та Ілля Мільман у Бендерах, Олександр Порожан – у Дубоссарах, Володимир Боднар і Григорій Попов – у Григоріополі. Тієї ж ночі за ґрати потрапили перший Президент Республіки Гагаузія Степан Топал і один з її лідерів Михайло Кендигелян. Пізніше в Києві схопили Ігоря Смирнова і депутата з Рибниці Андрія Чебана.

Ось як згадує той арешт Наталія Попова: «Без пред’явлення будь-яких документів і будь-яких звинувачень до нас у квартиру увірвалися озброєні люди. Мого чоловіка вдарили прикладом автомата кілька разів – у лоб і по ребрах, а потім його повезли в невідомому напрямку. Тільки через декілька днів ми дізналися, що він у Кишиневі».

У в’язниці Григорію Попову було дуже важко. Особливо непокоїла черепно-мозкова травма, але ніякої медичної допомоги в’язню не надавали. Кинули його в камеру до кримінальників. Однак Григорій Миколайович знайшов з ними спільну мову. Більше того, він почав проводити з ними регулярну політпросвітроботу: пояснював, ким і навіщо була проголошена Придністровська Молдавська Республіка, яких цілей вона повинна досягти та що чекає придністровців у майбутньому.

На захист своїх підступно заарештованих лідерів виступили жінки Придністров’я. Жіночий страйковий комітет перекрив залізницю і тим самим привернув увагу ЗМІ та політиків до факту незаконного затримання придністровських депутатів. Ігор Смирнов у своїй книзі «Жити на нашій землі» пише: «Під час побачень з дружиною, адвокатом я діставав якісь новини й відчував, що діяльність наших представників у погоджувальній комісії й, перш за все, рішучі дії наших жінок, усіх придністровців приносять свої плоди». Політичних в’язнів звільнили ввечері 1 жовтня.

Олександр Сайдаков та Андрій Манойлов, які замінили Ігоря Смирнова на ці 40 днів на постах голови Тираспольської міськради та глави республіки, зустріли звільнених і відразу ж повезли їх у Бендери, де, сидячи на рейках, їх чекали жінки, які у важких умовах відстоювали свободу Придністров’я.

Галина Андрєєва у своїй книзі «Жінки Придністров’я» згадує той вечір:
«Тільки-но вийшли з машини Смирнов, Боднар, Попов, Топал і Кендигелян, як їх буквально завалили квітами. Кожна з жінок прагнула обійняти чи хоча б доторкнутися до тих, заради кого довелося витримати суворі нестатки. Мужики стояли перед нами бліді, втомлені, але щасливі, а дівчата не приховували сліз радості. У наметі приготували чай на травах, і звільнені в’язні з дуже великим задоволенням відгукнулися на наше запрошення й частувалися».

Цей арешт і в’язниця, звичайно, дуже позначилися на фізичному здоров’ї Г. Попова, але морально і духовно тільки зміцнили його. Він, як і раніше, продовжував віддавати всю свою енергію, всі свої сили на захист і відстоювання нашої молодої республіки. До останнього подиху. Його серце зупинилося 5 грудня 1993 року.

«Мій чоловік загинув не в бою, – розповідає Наталія Попова. – Та з 1989 року, коли він зробив свій вибір на користь незалежного Придністров’я, Григорій Миколайович працював на знос. Далися взнаки й постійні погрози фізичною розправою, й тюремні катівні, й кинута в наше вікно граната. Хіба це все так просто пережити? Ні, звичайно».

Серед відзнак Григорія Попова є ордени та медалі ПМР (у тому числі орден Республіки та орден «За особисту мужність»), Російської Федерації та козацтва. Його ім’ям у місті названа вулиця, на його честь відкриті дві меморіальні дошки, нарешті, ім’ям Григорія Попова названий Григоріопольський прикордонний пункт.

Автор: Павло ОСТАПЕНКО.