Життя людське буває
не таке вже й довге
не таке вже й довге
Від важких поранень З0 квітня 1992 року помер Микола Остапенко – активний лідер і організатор ПМР, державний і політичний діяч.
Народився Микола Іванович у с. Кіцкани 15 грудня 1953 року. Мати Ксенія Федорівна та батько Іван Петрович працювали в колгоспі, а маленьким хлопчиком опікувалася старша сестра Валентина, яка часто брала його з собою до школи. Згодом настав і його час навчатися.
Юному школяреві настільки все подобалося, що він вирішив стати вчителем. Мрію свою він таки реалізував: у 15 років вступив до педагогічного училища в Кагулі. По завершенні навчання його направили на роботу в одну зі шкіл Чимішлійського району.
Потім була служба в армії. І, нарешті, 1975 року він вступив на історичний факультет Кишинівського університету. Навчався заочно, і з 1976-го почав працювати вчителем історії у школі № 3 села Кіцкани. В інституті молодий чоловік познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною, а в 1977 році вони справили весілля. У них народився син Олександр.
Робота на педагогічній ниві тривала до 1985 року, а потім розпочався інший період його життя: у віці 32 років Миколу Івановича обрали головою сільської Ради Кіцкан.
За словами члена Слободзейського районного відділення Об’єднаної ради трудових колективів Лідії Каленич, Миколу Остапенка згадують у Кіцканах як дуже спокійну, витриману, уважну людину, яка багато чого встигла зробити для рідного села. «У Кіцканах з’явився новий Меморіал Слави, погарнішали вулиці, почав відроджуватися Ново-Нямецький монастир. Микола Іванович піклувався про рідне село», – розповіла Лідія Арсентіївна.
Уже тоді стало зрозумілим те, що ця людина живе не лише для себе, але й заради людей, її хвилюють проблеми й добробут земляків. З огляду на це в лютому 1990 року Миколу Остапенка обрали народним депутатом Верховної Ради МРСР.
Коли Верховна Рада Радянської Молдавії почала приймати постанови під диктовку Народного фронту, придністровські депутати вирішили покинути парламент Молдови.
Саме в такий складний, навіть переломний період історії найбільш яскраво висвітлюються характери деяких людей. Одні ховаються за спини товаришів і колег, ухиляються від відповідальності. Інші ж відкрито й рішуче вибирають шлях боротьби, нелегкий, небезпечний, але прямий і чесний – як Микола Остапенко.
Місцеві референдуми, що відбувалися в містах та районах Придністров’я, підтвердили, що єдиним виходом із конфліктного становища є створення власної держави, яка захистить своїх громадян. Вільне волевиявлення придністровців зумовило створення Придністровської Молдавської Республіки, яку М. І. Остапенко привітав з великим натхненням.
Діяльність його на ниві служіння придністровському народу продовжилася на посаді голови райради Слободзейського району, а пізніше й райвиконкому. За словами керівника Слободзейського районного відділення Об’єднаної ради трудових колективів Юрія Затики, саме в період діяльності Миколи Остапенка відбувся перехід під юрисдикцію ПМР райвідділу міліції та прокуратури.
«Обсяг роботи у Миколи Івановича був величезний, але він справлявся з ним, не нарікаючи на труднощі. Йому доводилося розв’язувати не лише політичні та економічні питання. Часто доводилося допомагати й окремим людям. Микола Іванович не просто працював. Про таких, як він, кажуть: «Горів на роботі». У тяжкі дні агресії Молдови проти ПМР Микола Остапенко керував обороною району. І це була нелегка справа», – розповів Юрій Миколайович.
Юрій Затика зазначив, що в 1992 році молдовські націоналісти прагнули ліквідувати найбільш грамотних, професійних і сміливих керівників, здатних чинити реальний опір румунізації краю. До них належав і Микола Остапенко, якого любили слободзейці й ненавиділи вороги Придністров’я. Йому підкидали записки з погрозами, загрожували його сім’ї, але зламати цю людину не змогли. Тоді вирішили просто вбити його.
Коли терористи 23 квітня 1992 р. розстріляли машину Остапенка, ця звістка стала шоком не лише для слободзейців, а й для всіх придністровців. Була надія, що він – такий міцний і сильний – виживе. На жаль, 18 кульових поранень зробили свою чорну справу й 30 квітня 1992 р. Миколи Івановича не стало.
Сьогодні про цю трагедію нагадує стела, встановлена на узбіччі дороги між Карагашем та Слободзеєю. Щороку рідні та близькі, колеги та соратники Миколи Остапенка збираються в день смерті та в день його народження на столичному Меморіалі Слави, щоб ушанувати пам’ять людини, яка віддала своє життя заради нашого мирного сьогодення.
Народився Микола Іванович у с. Кіцкани 15 грудня 1953 року. Мати Ксенія Федорівна та батько Іван Петрович працювали в колгоспі, а маленьким хлопчиком опікувалася старша сестра Валентина, яка часто брала його з собою до школи. Згодом настав і його час навчатися.
Юному школяреві настільки все подобалося, що він вирішив стати вчителем. Мрію свою він таки реалізував: у 15 років вступив до педагогічного училища в Кагулі. По завершенні навчання його направили на роботу в одну зі шкіл Чимішлійського району.
Потім була служба в армії. І, нарешті, 1975 року він вступив на історичний факультет Кишинівського університету. Навчався заочно, і з 1976-го почав працювати вчителем історії у школі № 3 села Кіцкани. В інституті молодий чоловік познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною, а в 1977 році вони справили весілля. У них народився син Олександр.
Робота на педагогічній ниві тривала до 1985 року, а потім розпочався інший період його життя: у віці 32 років Миколу Івановича обрали головою сільської Ради Кіцкан.
За словами члена Слободзейського районного відділення Об’єднаної ради трудових колективів Лідії Каленич, Миколу Остапенка згадують у Кіцканах як дуже спокійну, витриману, уважну людину, яка багато чого встигла зробити для рідного села. «У Кіцканах з’явився новий Меморіал Слави, погарнішали вулиці, почав відроджуватися Ново-Нямецький монастир. Микола Іванович піклувався про рідне село», – розповіла Лідія Арсентіївна.
Уже тоді стало зрозумілим те, що ця людина живе не лише для себе, але й заради людей, її хвилюють проблеми й добробут земляків. З огляду на це в лютому 1990 року Миколу Остапенка обрали народним депутатом Верховної Ради МРСР.
Коли Верховна Рада Радянської Молдавії почала приймати постанови під диктовку Народного фронту, придністровські депутати вирішили покинути парламент Молдови.
Саме в такий складний, навіть переломний період історії найбільш яскраво висвітлюються характери деяких людей. Одні ховаються за спини товаришів і колег, ухиляються від відповідальності. Інші ж відкрито й рішуче вибирають шлях боротьби, нелегкий, небезпечний, але прямий і чесний – як Микола Остапенко.
Місцеві референдуми, що відбувалися в містах та районах Придністров’я, підтвердили, що єдиним виходом із конфліктного становища є створення власної держави, яка захистить своїх громадян. Вільне волевиявлення придністровців зумовило створення Придністровської Молдавської Республіки, яку М. І. Остапенко привітав з великим натхненням.
Діяльність його на ниві служіння придністровському народу продовжилася на посаді голови райради Слободзейського району, а пізніше й райвиконкому. За словами керівника Слободзейського районного відділення Об’єднаної ради трудових колективів Юрія Затики, саме в період діяльності Миколи Остапенка відбувся перехід під юрисдикцію ПМР райвідділу міліції та прокуратури.
«Обсяг роботи у Миколи Івановича був величезний, але він справлявся з ним, не нарікаючи на труднощі. Йому доводилося розв’язувати не лише політичні та економічні питання. Часто доводилося допомагати й окремим людям. Микола Іванович не просто працював. Про таких, як він, кажуть: «Горів на роботі». У тяжкі дні агресії Молдови проти ПМР Микола Остапенко керував обороною району. І це була нелегка справа», – розповів Юрій Миколайович.
Юрій Затика зазначив, що в 1992 році молдовські націоналісти прагнули ліквідувати найбільш грамотних, професійних і сміливих керівників, здатних чинити реальний опір румунізації краю. До них належав і Микола Остапенко, якого любили слободзейці й ненавиділи вороги Придністров’я. Йому підкидали записки з погрозами, загрожували його сім’ї, але зламати цю людину не змогли. Тоді вирішили просто вбити його.
Коли терористи 23 квітня 1992 р. розстріляли машину Остапенка, ця звістка стала шоком не лише для слободзейців, а й для всіх придністровців. Була надія, що він – такий міцний і сильний – виживе. На жаль, 18 кульових поранень зробили свою чорну справу й 30 квітня 1992 р. Миколи Івановича не стало.
Сьогодні про цю трагедію нагадує стела, встановлена на узбіччі дороги між Карагашем та Слободзеєю. Щороку рідні та близькі, колеги та соратники Миколи Остапенка збираються в день смерті та в день його народження на столичному Меморіалі Слави, щоб ушанувати пам’ять людини, яка віддала своє життя заради нашого мирного сьогодення.
Автор: Володимир ДАНИЛОВ.
