ХТО, якщо не я…
Члени екіпажу бойової машини Iван Лебединський, Сергій Наїнський, Юрій Чорний, Володимир Наумкін та Олександр Ситников загинули 22 квітня 1992 року під час проведення бойової операції в районі Кочієри –Коржево.
Сергій Володимирович Наїнський народився 19 березня 1958 року в Рибниці. Закінчив школу прапорщиків у Миколаєві. До вступу в Республіканську гвардію служив у Рибницькій понтонній військовій частині. Був нагороджений орденом «За особисту мужність» і медаллю «Захиснику Придністров’я» посмертно.
В диму під обстрілом під час виконання завдання бойова машина, якою керував Сергій, потрапила гусеницею в окоп і застрягла. Всі, хто в ній був, загинули в тому бою. Сергію вдалося перебратися в іншу бойову машину, та коли він підвівся зачинити люк, дістав смертельне поранення і помер, до лікарні його не встигли довезти.
С. Наїнський був одним із тих патріотів, які першими стали на захист Батьківщини. Його дружина, нині вдова Ольга Євгенівна, згадує, що намагалася відрадити чоловіка йти у гвардію, на що він їй відповів: «Там – мої товариші, тут – мої діти, ти й мама з батьком, і всі-всі-всі. Хто, якщо не я, військова людина, солдат?».
Голова ордена Пошани Рибницького Союзу захисників ПМР Сергій Гарбузняк розповідає, що познайомилися вони 29 жовтня 1991-го, коли проходили комісію в Республіканську гвардію.
«Була створена комісія, яка в підвалі міськради, там, де тепер відділення цивільної оборони, проводила суворий відбір. Ми опинилися у складі 28 осіб, які цей відбір пройшли, і 7 листопада в міському Палаці культури склали присягу. Наша служба у гвардії почалася з патрулювання вулиць міста. Паралельно ми разом із Сергієм Наїнським, Віталієм Кодряну та Олегом Кошовим клеїли листівки з закликами до миру на автобуси, які курсували між Рибницею та Резиною», – згадує Сергій Григорович.
Потім були бойові дії. До самої смерті Сергій виконував почесний солдатський обов’язок, був одним із тих, хто не хизувався своїми подвигами. Про те, що одного разу він вийшов живим з мінного поля і виніс на собі бойового товариша, його мати дізналася під час відвідування могили сина. До неї підійшов чоловік із хлопчиком, помовчав, поклав квіти до пам’ятника і сказав: «Запам’ятай це місце, синку. Якщо мене не стане, принось квіти цьому дядькові. Якби не він, не стояв би я з тобою поруч».
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ І СЛАВА НАШИМ ЗЕМЛЯКАМ, ПОЛЕГЛИМ ЗАХИСНИКАМ ПРИДНІСТРОВ’Я!
Сергій Володимирович Наїнський народився 19 березня 1958 року в Рибниці. Закінчив школу прапорщиків у Миколаєві. До вступу в Республіканську гвардію служив у Рибницькій понтонній військовій частині. Був нагороджений орденом «За особисту мужність» і медаллю «Захиснику Придністров’я» посмертно.
В диму під обстрілом під час виконання завдання бойова машина, якою керував Сергій, потрапила гусеницею в окоп і застрягла. Всі, хто в ній був, загинули в тому бою. Сергію вдалося перебратися в іншу бойову машину, та коли він підвівся зачинити люк, дістав смертельне поранення і помер, до лікарні його не встигли довезти.
С. Наїнський був одним із тих патріотів, які першими стали на захист Батьківщини. Його дружина, нині вдова Ольга Євгенівна, згадує, що намагалася відрадити чоловіка йти у гвардію, на що він їй відповів: «Там – мої товариші, тут – мої діти, ти й мама з батьком, і всі-всі-всі. Хто, якщо не я, військова людина, солдат?».
Голова ордена Пошани Рибницького Союзу захисників ПМР Сергій Гарбузняк розповідає, що познайомилися вони 29 жовтня 1991-го, коли проходили комісію в Республіканську гвардію.
«Була створена комісія, яка в підвалі міськради, там, де тепер відділення цивільної оборони, проводила суворий відбір. Ми опинилися у складі 28 осіб, які цей відбір пройшли, і 7 листопада в міському Палаці культури склали присягу. Наша служба у гвардії почалася з патрулювання вулиць міста. Паралельно ми разом із Сергієм Наїнським, Віталієм Кодряну та Олегом Кошовим клеїли листівки з закликами до миру на автобуси, які курсували між Рибницею та Резиною», – згадує Сергій Григорович.
Потім були бойові дії. До самої смерті Сергій виконував почесний солдатський обов’язок, був одним із тих, хто не хизувався своїми подвигами. Про те, що одного разу він вийшов живим з мінного поля і виніс на собі бойового товариша, його мати дізналася під час відвідування могили сина. До неї підійшов чоловік із хлопчиком, помовчав, поклав квіти до пам’ятника і сказав: «Запам’ятай це місце, синку. Якщо мене не стане, принось квіти цьому дядькові. Якби не він, не стояв би я з тобою поруч».
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ І СЛАВА НАШИМ ЗЕМЛЯКАМ, ПОЛЕГЛИМ ЗАХИСНИКАМ ПРИДНІСТРОВ’Я!
Автор: Дмитро АКIНIН.
