Сталося це 22 квітня 1992 року. Члени екіпажу бойової машини Iван Лебединський, Сергій Наїнський, Юрій Чорний, Володимир Наумкін, Олександр Ситников загинули під час проведення бойової операції в районі Кочієри –Коржево.

Іван Лебединський народився 29 листопада 1964 року в селі Стара Крицила Калачевського району Воронезької області. У 1980-му закінчив вісім класів Рибницької СШ № 6 і продовжив навчання в Кишинівському профтехучилищі № 50, де освоїв професію зварника. Працював на заводі монтажних заготовок у Рибниці, потім – на Молдавському металургійному заводі, куди повернувся після служби в армії. Одружився, виховував сина.

17 березня 1992 року Іван вступив у народне ополчення Рибницького району. Загинув 22 квітня 1992-го під селом Кочієри. Похований захисник ПМР на Алеї Слави рибницького кладовища. Нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я» посмертно.

Наталя, дружина Івана Лебединського, так розповідає про події тих нелегких для республіки днів: «Про те, що формується народне ополчення ми дізналися, коли перебували в гостях у друзів. Наступного дня Ваня записався в ополчення. Скільки ми його не просили, й мама, і я, говорили, що у нас маленька дитина, а він відповідав: «Це моя земля, і я буду її захищати. Я – чоловік, мужчина, ховатися за жінок не можу і не буду».

І пішов у окопи. Коли приїжджав на відпочинок додому, про війну мало говорив. Мій чоловік дуже відповідально ставився до життя, безтурботним не був. Та все одно це було вже інше життя, неспокійне, наповнене переживаннями та страхами.

Пам’ятаю, з яким жалем і болем Ваня розповів нам, як хлопці зайшли в сад, де росли персики, й підірвалися на мінах. Я з жахом тоді подумала, що серед них міг опинитися і він… Страшна, несправедлива й підступна війна. Скільки горя вона принесла людям і в Придністров’ї, і в Молдові».
Минуло вже майже 30 років відтоді, як на нашій землі запанував мир. Усе більше віддаляються від нас ті часи та події, але в пам’яті народу назавжди залишаться імена тих, хто захищав рідну землю. І наше завдання – зберегти їх якомога довше.

Меморіальна дошка, встановлена на фасаді рідної школи Івана Лебединського, нагадує про героїчного випускника. Там його теж пам’ятають, щодня, щогодини. У фойє третього поверху школи на стіні розміщені портрети загиблих рибничан, а поруч з ними – стенд, присвячений Лебединському. На ньому можна побачити його особисті документи: копії шкільного атестата, диплома про закінчення профтехучилища, наказу про направлення його в розпорядження міського штабу оборони та документа про нагородження.

На Молдавському металургійному заводі в музеї дбайливо зберігають пам’ять про своїх працівників, полеглих на бойовищі неоголошеної війни, а у 2012 році, до двадцятиріччя завершення бойових дій, у парку біля заводоуправління відкрили пам’ятник заводчанам, які загинули, захищаючи незалежність Придністров’я. На чорному граніті, як нагадування про ту війну, є портрет Івана Лебединського і висічене його ім’я.

Там також увічнені імена ще двох молодих заводчан: Юрія Гаріфулліна і Віктора Федотова. У цехах заводу, де вони працювали, встановили пам’ятні таблички. З того часу вони нагадують усім, хто тут трудиться, про справжніх героїв, які ціною власного життя відстояли мир на нашій землі.

У 2012 році Іван, син Івана Лебединського, навчався в ПДУ і працював на підприємстві, з якого його батько колись пішов захищати молоду республіку. На відкритті пам’ятника він тоді сказав: «Я намагаюся бути гідним свого батька, щоб у мені не розчарувалися мої рідні. І, звичайно, пам’ятаю тата і шкодую про те, що його немає з нами. Як його син, я вважаю, що теж відповідальний за мир і спокій на нашій землі. Його відстояли наші батьки, а нам треба його зберегти. І пам’ять берегти про батьків, що загинули молодими».

Автор: Сергій РОСТОВЦЕВ.