Ми обираємо важкий шлях
Першому отаману Чорноморського козацького війська 18 червня цього року виповнилося б 75 років. Цій даті, а також 30-м роковинам Бендерської трагедії та відбиттю збройної агресії Молдови проти Придністров’я, відрод-женню Чорноморського козацтва було присвячено відкриття на сайті Державної архівної служби віртуальної виставки «За віру і вірність». Про Олександра Васильовича Кучера сьогодні наша розповідь.
Народився майбутній Батько, навчався в школі та служив строкову службу – в Україні. Після першого року служби вирішив вступати у Свердловське вище військово-політичне танко-артилерійське училище. Вступив. З цього все і почалося. Служив і на суто армійських посадах, і працював військовим кореспондентом, і навіть обирався народним депутатом міста Термез Туркестанського військового округу. З липня 1988 року Олександр Кучер служив у Тирасполі. Тут і демобілізувався.
Він був отаманом ЧКВ з 14 лютого до 9 травня 1992 року. Менше як три місяці. Що ж таке зробив наш перший отаман за своє коротке отаманське життя? Нащадковий козак, полковник російської армії, який мав досвід ведення бойових дій в Афганістані, відразу ж увійшов до ініціативної групи з відродження козацтва на берегах Дністра. У найкоротші терміни ця група провела підготовку Установчих зборів нащадків чорноморських козаків.
Установчі збори відбулися 17 грудня 1991 року. На них оголосили про відродження Чорноморського козацького війська та обрали оргкомітет, який мав розробити необхідні документи для проведення Великого кола ЧКВ. До складу оргкомітету увійшов і Олександр Кучер, який з притаманним йому ентузіазмом робив величезну роботу з виконання рішень Установчих зборів. На Великому колі ЧКВ 14 лютого 1992 року козаки одностайно підтримали вигуками «Любо!» його кандидатуру на посаду отамана чорноморського козацтва.
За спогадами його дружини Ольги Кучер, яка вже пішла з життя, Олександр Васильович був безмірно щасливий, що козаки надали йому таку довіру. На другий же день після свого обрання, 15 лютого, Олександр Кучер відбув до Москви на Раду отаманів РФ, де зареєстрував ЧКВ як структурний підрозділ Союзу козаків Росії. Та головним його завданням була не ця нескладна формальність. Він зустрівся з усіма військовими отаманами Росії й домовився про допомогу республіці в разі нападу Молдови на Придністров’я. Батько (саме так називали його козаки) почав створювати бойові підрозділи козацтва, він прагнув дійти абсолютної досконалості в організації козацьких структур.
Чимало труднощів у той важкий час випало на долю отамана. Щогодини, повсякденно доводилося йому переконувати, просити, вимагати. До всього цього додалися і матеріальні труднощі: бракувало зброї, боєприпасів, засобів зв’язку, транспорту. У таких непростих умовах отаман Кучер зумів гідно подолати багато складнощів відродження Чорноморського козацького війська.
Саме тоді козаки дістали самостійну ділянку фронту – Кошницький напрямок. Це показало спроможність отамана і чорноморського козацтва. Він зумів згуртувати навколо себе таких досвідчених, підготовлених і чесних офіцерів, як Віталій Бондарчук, Володимир Рябінський, Семен Дриглов. Про козаків заговорили на правому березі. Їх почали боятися.
Крім величезного обсягу організаторської роботи, Кучер поклав на себе і командирські обов’язки. Він майже щодня виїжджав на місцевість, особисто вивчав обстановку, ставив завдання, перевіряв їх виконання. Часто доводилося за кермо УАЗика сідати самому. В одній із таких поїздок, 3 травня 1992 року, сталася автокатастрофа, отаман дістав важкі поранення і 9 травня того ж року помер. Символічно, що серце Батька перестало битися рівно в полудень найголовнішого свята його сім’ї та всього нашого народу – Дня Великої Перемоги.
Олександр Кучер був нагороджений Орденом Республіки, сімома державними медалями ПМР, трьома хрестами: «За відродження козацтва» І ступеня, «За віру, Волю і Вітчизну» ІІ ступеня, «За оборону Придністров’я». Звертаємо увагу читачів на те, що йдеться тільки про придністровські нагороди, без перерахування радянських. 22 січня 1997 року Радою отаманів ЧКВ було засновано спеціальний нагрудний знак «Кучеровец», який відтоді вручається кращим козакам-чорноморцям.
Олександр Васильович виховав сина Олександра (1977 року народження) і дочку Тетяну (1978 року народження). На прохання близьких похований у рідному селі Іванівка Кіровоградського району Кіровоградської області України.
Вдова отамана Ольга Кучер у своїй статті «… Та ми обираємо важкий шлях» писала: «Рідний мій Сашенька, люди нескінченним потоком ішли прощатися з тобою 12 травня 1992 року. Я бачила їхні сльози та море квітів біля твоєї труни. Ні, я не хочу зробити тебе національним героєм. Ти був звичайною людиною зі своїми плюсами й мінусами, але безперечно – ти був чесним офіцером, який у важкий для молодої республіки час не залишився осторонь… Ти так ніколи й не дізнаєшся, що під час трагедії в Бендерах козаки-чорноморці мужньо стали на захист міста і не підвели свого першого отамана».
Народився майбутній Батько, навчався в школі та служив строкову службу – в Україні. Після першого року служби вирішив вступати у Свердловське вище військово-політичне танко-артилерійське училище. Вступив. З цього все і почалося. Служив і на суто армійських посадах, і працював військовим кореспондентом, і навіть обирався народним депутатом міста Термез Туркестанського військового округу. З липня 1988 року Олександр Кучер служив у Тирасполі. Тут і демобілізувався.
Він був отаманом ЧКВ з 14 лютого до 9 травня 1992 року. Менше як три місяці. Що ж таке зробив наш перший отаман за своє коротке отаманське життя? Нащадковий козак, полковник російської армії, який мав досвід ведення бойових дій в Афганістані, відразу ж увійшов до ініціативної групи з відродження козацтва на берегах Дністра. У найкоротші терміни ця група провела підготовку Установчих зборів нащадків чорноморських козаків.
Установчі збори відбулися 17 грудня 1991 року. На них оголосили про відродження Чорноморського козацького війська та обрали оргкомітет, який мав розробити необхідні документи для проведення Великого кола ЧКВ. До складу оргкомітету увійшов і Олександр Кучер, який з притаманним йому ентузіазмом робив величезну роботу з виконання рішень Установчих зборів. На Великому колі ЧКВ 14 лютого 1992 року козаки одностайно підтримали вигуками «Любо!» його кандидатуру на посаду отамана чорноморського козацтва.
За спогадами його дружини Ольги Кучер, яка вже пішла з життя, Олександр Васильович був безмірно щасливий, що козаки надали йому таку довіру. На другий же день після свого обрання, 15 лютого, Олександр Кучер відбув до Москви на Раду отаманів РФ, де зареєстрував ЧКВ як структурний підрозділ Союзу козаків Росії. Та головним його завданням була не ця нескладна формальність. Він зустрівся з усіма військовими отаманами Росії й домовився про допомогу республіці в разі нападу Молдови на Придністров’я. Батько (саме так називали його козаки) почав створювати бойові підрозділи козацтва, він прагнув дійти абсолютної досконалості в організації козацьких структур.
Чимало труднощів у той важкий час випало на долю отамана. Щогодини, повсякденно доводилося йому переконувати, просити, вимагати. До всього цього додалися і матеріальні труднощі: бракувало зброї, боєприпасів, засобів зв’язку, транспорту. У таких непростих умовах отаман Кучер зумів гідно подолати багато складнощів відродження Чорноморського козацького війська.
Саме тоді козаки дістали самостійну ділянку фронту – Кошницький напрямок. Це показало спроможність отамана і чорноморського козацтва. Він зумів згуртувати навколо себе таких досвідчених, підготовлених і чесних офіцерів, як Віталій Бондарчук, Володимир Рябінський, Семен Дриглов. Про козаків заговорили на правому березі. Їх почали боятися.
Крім величезного обсягу організаторської роботи, Кучер поклав на себе і командирські обов’язки. Він майже щодня виїжджав на місцевість, особисто вивчав обстановку, ставив завдання, перевіряв їх виконання. Часто доводилося за кермо УАЗика сідати самому. В одній із таких поїздок, 3 травня 1992 року, сталася автокатастрофа, отаман дістав важкі поранення і 9 травня того ж року помер. Символічно, що серце Батька перестало битися рівно в полудень найголовнішого свята його сім’ї та всього нашого народу – Дня Великої Перемоги.
Олександр Кучер був нагороджений Орденом Республіки, сімома державними медалями ПМР, трьома хрестами: «За відродження козацтва» І ступеня, «За віру, Волю і Вітчизну» ІІ ступеня, «За оборону Придністров’я». Звертаємо увагу читачів на те, що йдеться тільки про придністровські нагороди, без перерахування радянських. 22 січня 1997 року Радою отаманів ЧКВ було засновано спеціальний нагрудний знак «Кучеровец», який відтоді вручається кращим козакам-чорноморцям.
Олександр Васильович виховав сина Олександра (1977 року народження) і дочку Тетяну (1978 року народження). На прохання близьких похований у рідному селі Іванівка Кіровоградського району Кіровоградської області України.
Вдова отамана Ольга Кучер у своїй статті «… Та ми обираємо важкий шлях» писала: «Рідний мій Сашенька, люди нескінченним потоком ішли прощатися з тобою 12 травня 1992 року. Я бачила їхні сльози та море квітів біля твоєї труни. Ні, я не хочу зробити тебе національним героєм. Ти був звичайною людиною зі своїми плюсами й мінусами, але безперечно – ти був чесним офіцером, який у важкий для молодої республіки час не залишився осторонь… Ти так ніколи й не дізнаєшся, що під час трагедії в Бендерах козаки-чорноморці мужньо стали на захист міста і не підвели свого першого отамана».
Автор: Павло ОСТАПЕНКО.
