Загинули заради
миру в рідній країні
миру в рідній країні
З нагоди 25-річчя Придністровської Молдавської Республіки за ініціативою Кам’янського райвійськкомату на нашій школі встановлена меморіальна дошка, що увічнила пам’ять про випускників, загиблих за незалежність країни.
На гранітній плиті на фасаді навчального закладу – чотири портрети. Поряд із кожним скупі біографічні дані, що знайомлять з героями. Ігор Байренко, Василь Островар, Дорел Паїрелі та Петро Баранов закінчили Кам’янську середню школу № 2 в різні часи, а рік загибелі на чорній плиті один – 1992-й. Найстрашніший і найкривавіший у недовгій історії нашої держави…
Завдяки пошуковій роботі, проведеній учителями та учнями, що відвідують гурток «Знай своє місто», у шкільному музеї є життєпис кожного випускника, загиблого під час збройної агресії Молдови проти народу ПМР. Пропоную читачам «Гомону» разом перегорнути сторінки життя захисників Придністров’я.
На гранітній плиті на фасаді навчального закладу – чотири портрети. Поряд із кожним скупі біографічні дані, що знайомлять з героями. Ігор Байренко, Василь Островар, Дорел Паїрелі та Петро Баранов закінчили Кам’янську середню школу № 2 в різні часи, а рік загибелі на чорній плиті один – 1992-й. Найстрашніший і найкривавіший у недовгій історії нашої держави…
Завдяки пошуковій роботі, проведеній учителями та учнями, що відвідують гурток «Знай своє місто», у шкільному музеї є життєпис кожного випускника, загиблого під час збройної агресії Молдови проти народу ПМР. Пропоную читачам «Гомону» разом перегорнути сторінки життя захисників Придністров’я.
Автор: Лариса ПАНАЇДА,
вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.
вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.
Ігор Байренко
З ранніх років Петро з Марією привчали доньку і сина бути самостійними та відповідальними. Саме ці риси відіграли вирішальну роль у виборі життєвого шляху. Ігор закінчив школу і поступив у Кугурештське профтехучилище, щоб освоїти робочу професію зварювальника, досить затребувану на Кам’янщині. Його не вабили далекі краї та «легкі» гроші. Він знав, що має бути поряд з батьками, стати для них надійною опорою.
Так і сталося. Молодого зварювальника охоче прийняли на роботу на підприємство з ремонту й обслуговування техніки (ПРОТ) – одне з найбільших на Кам’янщині. Колеги до цих пір згадують його ввічливість, шанобливе ставлення до старших, прагнення допомогти тим, хто цього потребує. На підприємстві Ігоря цінували за міцні знання, працьовитість і виняткову надійність. Що б йому не доручали, він виконував роботу якісно та вчасно. До того ж, не переставав учитися, переймав у старших товаришів досвід, примічав їхні секрети майстерності. Незабаром І. Байренко досяг майстерності зварювальника V розряду.
На підприємстві зустрів Ігор і свою долю – випускницю Кишинівського держуніверситету Людмилу, яка засвоювала на практиці ази професії економіста. У 1984-му зіграли весілля. Підприємство підтримало молоду сім’ю, виділило для неї квартиру. Ще міцніше скріпило шлюб народження донечки. Здавалося, родинному щастю не буде кінця…
Однак настали роки перемін: велика країна не витримала випробувань, розпалася на незалежні республіки. У деяких із них почалися міжнаціональні конфлікти. Колектив підприємства з ремонту й обслуговування техніки, що став рідним для представників багатьох національностей, одним із перших у Кам’янському районі виступив за збереження прав усіх етносів, які мешкають у Молдавії.
Проте голос висококласних інженерів і досвідчених робітників не почули в Кишиневі, влада якого вже взяла курс на румунізацію. Тому в серпні 1989 року понад 260 працівників ПРОТу вирішили підтримати страйк колег із Тирасполя, Бендер, Рибниці. Щоб не підвести землеробів, у яких у розпалі були сільгоспроботи, на підприємстві організували чергування фахівців основних професій.
Вони ремонтували та налагоджували збиральну техніку, холодильні установки на фермах; обмінний пункт продовжував забезпечувати необхідними агрегатами. У принципі, ніхто зі страйкарів і не сидів склавши руки. Допоки сприяли погодні умови, члени колективу виїжджали на збирання овочів у колгосп «Ленінський прапор»…
Той страйк не увінчався успіхом.
Однак розпочата у серпні 1989-го боротьба за громадянські та людські права тривала. На мітингах і сходах лунав голос самого народу. Усе частіше висловлювалися думки, що єдиний спосіб запобігти націоналізму, не дати йому прийти на нашу землю – це відтворення автономії, яка існувала в краю до Великої Вітчизняної.
Коли Молдова зважилася на відкриту збройну агресію проти молодої придністровської республіки, багато робітників ПРОТу вступило в ряди Народного ополчення. У вільний від роботи час вони виходили на охорону найважливіших народногосподарських об’єктів, патрулювали берег Дністра та вулиці населених пунктів.
Однією з найважливіших проблем була відсутність зброї. На охорону громадського порядку виходили з нарукавними пов’язками, в дозор виступали з мисливськими рушницями. На підприємстві з ремонту й обслуговування техніки намагалися переобладнати навчальну зброю в бойову. 22 травня під час випробування гранатомета на кам’янському полігоні загинув ополченець Ігор Байренко, залишив сиротою 5-річну доньку.
З ранніх років Петро з Марією привчали доньку і сина бути самостійними та відповідальними. Саме ці риси відіграли вирішальну роль у виборі життєвого шляху. Ігор закінчив школу і поступив у Кугурештське профтехучилище, щоб освоїти робочу професію зварювальника, досить затребувану на Кам’янщині. Його не вабили далекі краї та «легкі» гроші. Він знав, що має бути поряд з батьками, стати для них надійною опорою.
Так і сталося. Молодого зварювальника охоче прийняли на роботу на підприємство з ремонту й обслуговування техніки (ПРОТ) – одне з найбільших на Кам’янщині. Колеги до цих пір згадують його ввічливість, шанобливе ставлення до старших, прагнення допомогти тим, хто цього потребує. На підприємстві Ігоря цінували за міцні знання, працьовитість і виняткову надійність. Що б йому не доручали, він виконував роботу якісно та вчасно. До того ж, не переставав учитися, переймав у старших товаришів досвід, примічав їхні секрети майстерності. Незабаром І. Байренко досяг майстерності зварювальника V розряду.
На підприємстві зустрів Ігор і свою долю – випускницю Кишинівського держуніверситету Людмилу, яка засвоювала на практиці ази професії економіста. У 1984-му зіграли весілля. Підприємство підтримало молоду сім’ю, виділило для неї квартиру. Ще міцніше скріпило шлюб народження донечки. Здавалося, родинному щастю не буде кінця…
Однак настали роки перемін: велика країна не витримала випробувань, розпалася на незалежні республіки. У деяких із них почалися міжнаціональні конфлікти. Колектив підприємства з ремонту й обслуговування техніки, що став рідним для представників багатьох національностей, одним із перших у Кам’янському районі виступив за збереження прав усіх етносів, які мешкають у Молдавії.
Проте голос висококласних інженерів і досвідчених робітників не почули в Кишиневі, влада якого вже взяла курс на румунізацію. Тому в серпні 1989 року понад 260 працівників ПРОТу вирішили підтримати страйк колег із Тирасполя, Бендер, Рибниці. Щоб не підвести землеробів, у яких у розпалі були сільгоспроботи, на підприємстві організували чергування фахівців основних професій.
Вони ремонтували та налагоджували збиральну техніку, холодильні установки на фермах; обмінний пункт продовжував забезпечувати необхідними агрегатами. У принципі, ніхто зі страйкарів і не сидів склавши руки. Допоки сприяли погодні умови, члени колективу виїжджали на збирання овочів у колгосп «Ленінський прапор»…
Той страйк не увінчався успіхом.
Однак розпочата у серпні 1989-го боротьба за громадянські та людські права тривала. На мітингах і сходах лунав голос самого народу. Усе частіше висловлювалися думки, що єдиний спосіб запобігти націоналізму, не дати йому прийти на нашу землю – це відтворення автономії, яка існувала в краю до Великої Вітчизняної.
Коли Молдова зважилася на відкриту збройну агресію проти молодої придністровської республіки, багато робітників ПРОТу вступило в ряди Народного ополчення. У вільний від роботи час вони виходили на охорону найважливіших народногосподарських об’єктів, патрулювали берег Дністра та вулиці населених пунктів.
Однією з найважливіших проблем була відсутність зброї. На охорону громадського порядку виходили з нарукавними пов’язками, в дозор виступали з мисливськими рушницями. На підприємстві з ремонту й обслуговування техніки намагалися переобладнати навчальну зброю в бойову. 22 травня під час випробування гранатомета на кам’янському полігоні загинув ополченець Ігор Байренко, залишив сиротою 5-річну доньку.
Дорел Паїрелі
Вибираючи ім’я для первістка, Семен і Марія вклали в нього всю свою любов і ніжність. З дитинства оточений цими почуттями, Дорел виріс добрим, уважним до кожного, хто був з ним поруч.
«Хоч і вважається, що зовнішність оманлива, трапляються обличчя, на яких, мов у дзеркалі, відбивається душа людини, – згадує О. Т. Прохорова, яка вчителювала в ті роки в Кам’янській СШ № 2. – Серйозний відкритий погляд, що випромінює доброту, привітна посмішка, спокійна впевненість у своїх силах свідчили про готовність вислухати, допомогти, захистити. Таким я вперше побачила Дорела в компанії сусідських юнаків.
Він не був моїм учнем, але ми часто разом поверталися зі школи, і між нами встановилися товариські стосунки. Вже з раннього дитинства було видно, що його інтереси не обмежуються іграми та забавами – у Дорела були трудові обов’язки в сім’ї. Так само серйозно, як виконував доручення батьків по господарству, він ставився до будь-якої справи. Ми обговорювали навчання, плани на майбутнє, в яких серйозне місце Дорел відводив службі в армії, створенню власної родини».
По закінченні школи, хлопець, із малоліття привчений до роботи, відразу ж пішов працювати. Колектив хлібозаводу став йому другою сім’єю. Там швидко помітили й належно оцінили працьовитість, відповідальність і надійність Дорела.
У 1991 році, коли націоналісти Молдови організовували збройні провокації проти Придністров’я, на базі багатьох трудових колективів створювалися робітничі загони сприяння міліції, добровільні народні дружини. Вони патрулювали вулиці населених пунктів. У Кам’янці спеціальна група дружинників забезпечувала охорону моста через Дністер. Молодий робітник також був у її складі.
Пізньої осені 1991-го Д. Паїрелі був призваний на строкову службу в Збройні сили: вислухав напуття батька, обняв матір, попрощався з колегами. Вдома залишилася кохана дівчина, з якою зустрічалися зі шкільної лави та мріяли створити сім’ю: весілля було призначене на осінь наступного року. Ще ніхто не знав, що всі плани Дорела вже закреслені ще незримою, але замисленою ворогами Придністров’я війною…
Рядовий Дорел Паїрелі 20 травня 1992-го перебував на бойовому посту у складі екіпажу одного з бронетранспортерів 14-ї армії. Близько 7-ї години ранку до машини підійшов член придністровської розвідгрупи, яка потрапила в засідку в районі греблі Дубоссарської ГЕС.
По цій споруді, що утримувала мільйони тонн води, ворог вів прицільний вогонь. Руйнування греблі загрожувало знищенням півсотні населених пунктів, розташованих нижче за течією Дністра… Екіпаж БТРа прийняв рішення надати допомогу розвідникам. Однак, не володіючи оперативною обстановкою, бронемашина висунулася в бік противника на самому небезпечному напрямку і була знищена…
Медаль «За відвагу», якою посмертно був нагороджений Дорел, його батькам вручив командуючий 14-ю армією О. І. Лебідь. У його супроводі Марія Петрівна та Семен Іванович побували в казармі, де разом із товаришами по службі жив їхній син. Після загибелі екіпажу БТРа тут було створено куточок бойової слави.
Вибираючи ім’я для первістка, Семен і Марія вклали в нього всю свою любов і ніжність. З дитинства оточений цими почуттями, Дорел виріс добрим, уважним до кожного, хто був з ним поруч.
«Хоч і вважається, що зовнішність оманлива, трапляються обличчя, на яких, мов у дзеркалі, відбивається душа людини, – згадує О. Т. Прохорова, яка вчителювала в ті роки в Кам’янській СШ № 2. – Серйозний відкритий погляд, що випромінює доброту, привітна посмішка, спокійна впевненість у своїх силах свідчили про готовність вислухати, допомогти, захистити. Таким я вперше побачила Дорела в компанії сусідських юнаків.
Він не був моїм учнем, але ми часто разом поверталися зі школи, і між нами встановилися товариські стосунки. Вже з раннього дитинства було видно, що його інтереси не обмежуються іграми та забавами – у Дорела були трудові обов’язки в сім’ї. Так само серйозно, як виконував доручення батьків по господарству, він ставився до будь-якої справи. Ми обговорювали навчання, плани на майбутнє, в яких серйозне місце Дорел відводив службі в армії, створенню власної родини».
По закінченні школи, хлопець, із малоліття привчений до роботи, відразу ж пішов працювати. Колектив хлібозаводу став йому другою сім’єю. Там швидко помітили й належно оцінили працьовитість, відповідальність і надійність Дорела.
У 1991 році, коли націоналісти Молдови організовували збройні провокації проти Придністров’я, на базі багатьох трудових колективів створювалися робітничі загони сприяння міліції, добровільні народні дружини. Вони патрулювали вулиці населених пунктів. У Кам’янці спеціальна група дружинників забезпечувала охорону моста через Дністер. Молодий робітник також був у її складі.
Пізньої осені 1991-го Д. Паїрелі був призваний на строкову службу в Збройні сили: вислухав напуття батька, обняв матір, попрощався з колегами. Вдома залишилася кохана дівчина, з якою зустрічалися зі шкільної лави та мріяли створити сім’ю: весілля було призначене на осінь наступного року. Ще ніхто не знав, що всі плани Дорела вже закреслені ще незримою, але замисленою ворогами Придністров’я війною…
Рядовий Дорел Паїрелі 20 травня 1992-го перебував на бойовому посту у складі екіпажу одного з бронетранспортерів 14-ї армії. Близько 7-ї години ранку до машини підійшов член придністровської розвідгрупи, яка потрапила в засідку в районі греблі Дубоссарської ГЕС.
По цій споруді, що утримувала мільйони тонн води, ворог вів прицільний вогонь. Руйнування греблі загрожувало знищенням півсотні населених пунктів, розташованих нижче за течією Дністра… Екіпаж БТРа прийняв рішення надати допомогу розвідникам. Однак, не володіючи оперативною обстановкою, бронемашина висунулася в бік противника на самому небезпечному напрямку і була знищена…
Медаль «За відвагу», якою посмертно був нагороджений Дорел, його батькам вручив командуючий 14-ю армією О. І. Лебідь. У його супроводі Марія Петрівна та Семен Іванович побували в казармі, де разом із товаришами по службі жив їхній син. Після загибелі екіпажу БТРа тут було створено куточок бойової слави.
Василь Островар
Юнак закінчив школу, поїхав на навчання в Бендери й там зустрів своє кохання. Василь разом із дружиною Світланою ростив сина і донечку. Працював водієм на консервному заводі.
«Василь Степанович ніколи не був байдужим до того, що відбувається навколо. Завжди прагнув допомагати людям. За ці людські риси його поважали всі знайомі, – згадують колеги Островаря. – Любов до рідної землі, прищеплена батьками, привела Василя в 1992-му в ряди Народного ополчення: він знав, що захищає рідний будинок і дорогих йому людей».
У червні В. Островарю випало відрядження на північ республіки. Скориставшись оказією, він заночував у рідній домівці. У довгій задушевній розмові розповів, що в Бендерах уже війна, під обстрілами гинуть мирні люди, від вибухів снарядів руйнуються будинки…
Вранці син поїхав, а рідні залишилися в тривозі. Анастасія Мартьянівна, закинувши всі справи, перебирала дорогі серцю фотографії. Ось Васильчик у дитсадочку, ось портрет, який висів на шкільній Дошці пошани. Але материнському серцю тривожно. І навіть знімки, що зберегли щасливі весільні моменти та сцени родинного життя, коли на руках у Василя зі Світланою синочок і донечка, не могли заспокоїти. Тому що серце матері відчуває те, що вже сталося…
«21 червня в результаті вогнепального поранення, що дістав під час боїв за Бендери, трагічно обірвалося життя мого сина. Проклята війна осиротила його дітей, знедолила всю нашу сім’ю!» – Анастасія Мартьянівна і сьогодні не може спокійно згадувати найчорніший для неї 1992 рік.
Тоді вулицями Кам’янки тричі пройшли похоронні процесії, що зібрали не тільки рідних і близьких, а величезну кількість людей. Полеглих захисників Придністров’я в останню дорогу проводжали ті, хто їх знав усе життя, і ті, кому було відомо головне: земляки загинули на неоголошеній війні заради незалежності нашої країни, заради миру в ній.
Юнак закінчив школу, поїхав на навчання в Бендери й там зустрів своє кохання. Василь разом із дружиною Світланою ростив сина і донечку. Працював водієм на консервному заводі.
«Василь Степанович ніколи не був байдужим до того, що відбувається навколо. Завжди прагнув допомагати людям. За ці людські риси його поважали всі знайомі, – згадують колеги Островаря. – Любов до рідної землі, прищеплена батьками, привела Василя в 1992-му в ряди Народного ополчення: він знав, що захищає рідний будинок і дорогих йому людей».
У червні В. Островарю випало відрядження на північ республіки. Скориставшись оказією, він заночував у рідній домівці. У довгій задушевній розмові розповів, що в Бендерах уже війна, під обстрілами гинуть мирні люди, від вибухів снарядів руйнуються будинки…
Вранці син поїхав, а рідні залишилися в тривозі. Анастасія Мартьянівна, закинувши всі справи, перебирала дорогі серцю фотографії. Ось Васильчик у дитсадочку, ось портрет, який висів на шкільній Дошці пошани. Але материнському серцю тривожно. І навіть знімки, що зберегли щасливі весільні моменти та сцени родинного життя, коли на руках у Василя зі Світланою синочок і донечка, не могли заспокоїти. Тому що серце матері відчуває те, що вже сталося…
«21 червня в результаті вогнепального поранення, що дістав під час боїв за Бендери, трагічно обірвалося життя мого сина. Проклята війна осиротила його дітей, знедолила всю нашу сім’ю!» – Анастасія Мартьянівна і сьогодні не може спокійно згадувати найчорніший для неї 1992 рік.
Тоді вулицями Кам’янки тричі пройшли похоронні процесії, що зібрали не тільки рідних і близьких, а величезну кількість людей. Полеглих захисників Придністров’я в останню дорогу проводжали ті, хто їх знав усе життя, і ті, кому було відомо головне: земляки загинули на неоголошеній війні заради незалежності нашої країни, заради миру в ній.
Петро Баранов
У багатодітній сім’ї Володимира і Марії він був первістком, отже помічником і відповідальним за двох молодших братів. Допомагав з уроками Сашкові, гойдав у колясці новонародженого Дмитрика, встигаючи при цьому читати підручник. Коли брати підросли, разом не тільки займалися спортом (футбол, баскетбол, теніс були їхнім спільним захопленням), а і виконували чимало домашніх обов’язків. Прибирали квартиру, допомагали батькові возитися з технікою, а матері – готувати вечерю. На дачній ділянці їхньою турботою були поросята та кролики.
У школі Петя добре вчився, брав участь у всіх громадських справах. Особливо цікавою була для нього пошукова робота. У складі загону «Прометей» він вивчав бойовий шлях земляків, які воювали на різних фронтах Великої Вітчизняної. А ще – шефствував над ветеранами.
Дбайливе ставлення до малят і літніх людей, прищеплене в сім’ї, зробило Петра беззмінним вожатим літніх піонертаборів. Тож на момент закінчення школи хлопець твердо знав, ким хоче бути.
На його думку, професія вчителя фізкультури об’єднала можливість працювати з дітьми, навчати їх, допомагати їм розвиватися і самому продовжувати займатися спортом. Проте поступити у Вінницький педінститут із першого разу йому не вдалося. Петро не втрачав надії, говорив: «Відслужу в армії – заодно і фізичну форму підтягну. Тоді вже точно стану студентом!».
21 листопада 1991-го сім’я Баранових урочисто провела первістка в армію. Служба давалася Петру легко. Відповідального солдата командир часто відправляв у місто з дорученнями. Тоді Петро обов’язково дзвонив додому. За пару хвилин дізнавався про найголовніше для нього: як здоров’я батьків і як поводяться брати…
Навесні 1992-го стрілок І роти Республіканської гвардії Баранов за бездоганну службу дістав 10-денну відпустку. Гуляв вулицями квітневої Кам’янки, милуючись природою, що пробуджувалася від сну. Зустрічався з друзями. Спілкувався з рідними. Часто в розмовах проскакували тривожні слова.
Одного дня, дивлячись із вікна квартири на подвір’я багатоповерхівки, де гралася дітвора, сказав матусі: «А в Тирасполі вже не так спокійно…» Ця фраза терновою колючкою засіла в пам’яті Марії Петрівни. Вона раз у раз пропонувала синові перевестися служити в Рибницю – ближче до дому і подалі від епіцентру назріваючих тривожних подій. Але він відповів: «Якщо я відсиджуся вдома, інший теж і третій – хто ж вас захищатиме?» І поїхав…
Обнадіяв, що знову приїде в червні, але в боях за Бендери пропав без вісті.
Після отримання цього повідомлення, сім’я спочатку сподівалася: знайдеться. Нехай поранений, якби тільки живий. Проте незабаром батьків час від часу стали запрошувати на впізнання загиблих. Кожна поїздка була для них випробуванням. Оглядаючи тіла молодих чоловіків, яким жити б та жити, вони поступово втрачали й моральні сили, й здоров’я, і врешті-решт надію.
У жовтні Петра визнали загиблим, хоча тіло так і не знайшли. На Покрову сім’я влаштувала символічні похорони. Сподівалися, що стане легше. Та не стало до цих пір. «Може, якби була у нього могила, на яку можна прийти, запалити поминальну свічку, поплакати… Може, тоді я заспокоїлася б. Удома намагаюся не плакати, щоб чоловіка не розстроювати. А він кріпиться заради мене… – Марія Баранова обриває фразу, витирає сльози. – Навіть могили в нас немає. Є плита в Бендерах, де викарбувані прізвище та ім’я, і ще меморіальна дошка на школі, де Петро навчався. До неї і приходжу в пам’ятні дні. Дивлюся на обличчя сина, покладаю квіти – і до цих пір на щось сподіваюся».
У багатодітній сім’ї Володимира і Марії він був первістком, отже помічником і відповідальним за двох молодших братів. Допомагав з уроками Сашкові, гойдав у колясці новонародженого Дмитрика, встигаючи при цьому читати підручник. Коли брати підросли, разом не тільки займалися спортом (футбол, баскетбол, теніс були їхнім спільним захопленням), а і виконували чимало домашніх обов’язків. Прибирали квартиру, допомагали батькові возитися з технікою, а матері – готувати вечерю. На дачній ділянці їхньою турботою були поросята та кролики.
У школі Петя добре вчився, брав участь у всіх громадських справах. Особливо цікавою була для нього пошукова робота. У складі загону «Прометей» він вивчав бойовий шлях земляків, які воювали на різних фронтах Великої Вітчизняної. А ще – шефствував над ветеранами.
Дбайливе ставлення до малят і літніх людей, прищеплене в сім’ї, зробило Петра беззмінним вожатим літніх піонертаборів. Тож на момент закінчення школи хлопець твердо знав, ким хоче бути.
На його думку, професія вчителя фізкультури об’єднала можливість працювати з дітьми, навчати їх, допомагати їм розвиватися і самому продовжувати займатися спортом. Проте поступити у Вінницький педінститут із першого разу йому не вдалося. Петро не втрачав надії, говорив: «Відслужу в армії – заодно і фізичну форму підтягну. Тоді вже точно стану студентом!».
21 листопада 1991-го сім’я Баранових урочисто провела первістка в армію. Служба давалася Петру легко. Відповідального солдата командир часто відправляв у місто з дорученнями. Тоді Петро обов’язково дзвонив додому. За пару хвилин дізнавався про найголовніше для нього: як здоров’я батьків і як поводяться брати…
Навесні 1992-го стрілок І роти Республіканської гвардії Баранов за бездоганну службу дістав 10-денну відпустку. Гуляв вулицями квітневої Кам’янки, милуючись природою, що пробуджувалася від сну. Зустрічався з друзями. Спілкувався з рідними. Часто в розмовах проскакували тривожні слова.
Одного дня, дивлячись із вікна квартири на подвір’я багатоповерхівки, де гралася дітвора, сказав матусі: «А в Тирасполі вже не так спокійно…» Ця фраза терновою колючкою засіла в пам’яті Марії Петрівни. Вона раз у раз пропонувала синові перевестися служити в Рибницю – ближче до дому і подалі від епіцентру назріваючих тривожних подій. Але він відповів: «Якщо я відсиджуся вдома, інший теж і третій – хто ж вас захищатиме?» І поїхав…
Обнадіяв, що знову приїде в червні, але в боях за Бендери пропав без вісті.
Після отримання цього повідомлення, сім’я спочатку сподівалася: знайдеться. Нехай поранений, якби тільки живий. Проте незабаром батьків час від часу стали запрошувати на впізнання загиблих. Кожна поїздка була для них випробуванням. Оглядаючи тіла молодих чоловіків, яким жити б та жити, вони поступово втрачали й моральні сили, й здоров’я, і врешті-решт надію.
У жовтні Петра визнали загиблим, хоча тіло так і не знайшли. На Покрову сім’я влаштувала символічні похорони. Сподівалися, що стане легше. Та не стало до цих пір. «Може, якби була у нього могила, на яку можна прийти, запалити поминальну свічку, поплакати… Може, тоді я заспокоїлася б. Удома намагаюся не плакати, щоб чоловіка не розстроювати. А він кріпиться заради мене… – Марія Баранова обриває фразу, витирає сльози. – Навіть могили в нас немає. Є плита в Бендерах, де викарбувані прізвище та ім’я, і ще меморіальна дошка на школі, де Петро навчався. До неї і приходжу в пам’ятні дні. Дивлюся на обличчя сина, покладаю квіти – і до цих пір на щось сподіваюся».
